СодержаниеВступ...........................................................................................................с.3
Розділ I. Пародійне осміювання дискусії про давню і нову культуру...........................с. 8
Розділ II. Памфлети по церкву і державу .............с.12
Висновки...................................................................................................с.17
IV.Список використаної літератури.......................................................с.18Введение"В галузі літератури XYIII сторіччя в Англії визначне народженням та розвитком реалістичного роману. Його засновниками були Дефо та Свіфт, Річардсон та Філдінг. Дефо та Свіфт були просвітниками, як прийнято називати письменників XYIII сторіччя"[4,34]. Англійське просвітництово не було єдиним за своєю соціальною спрямованістю. Одна частина просвітників оголошувала підтримку основам існуючого устрою, вважаючи достатніми деякі окремі реформи. Це більш лояльне крило англійського просвітництва мало своїх представників в літературі в особі таких письменників, як Поп, Дефо, Адісон, Стиль, Річардсон.
Інше більш радикальне крило просвітників боролося за рішучу демократизацію керування державою, захищало інтереси експлуатованих трудящих мас народу, селян та ремісників. Найбільш визначними представниками радикального крила англійського просвітництва були Свіфт, Філдінг, Голдсмит, Шерідан. Свою назву просвітники отримали тому, що головним засобом перебудови суспільства вони вважали просвітництво.
Просвітники вірили в силу розуму, ніяких зовнішніх авторитетів вони не визнавали. Релігія, погляди на природу, суспільство, державу - все це піддавалося з їхнього боку нищівній критиці. Все викликалось на суд розуму і засуджувалось до знищення, якщо було не в змозі довести свою розумність. Розум став єдиним критерієм, під який все й підводилось.
Філософи та письменники англійського просвітництва ставили в своїх творах низку питань, які вони вважали основними для вирішення суспільних протиріч. Просвітники виходили з того, що не вищі сили, а самі люди повинні виришувати ці питання. Хоча багато хто з них не відкидав офіційної релігії, тим не менш просвітницька думка в цілому характеризувалася прагненням знайти вирішення соціальних проблем за межами церковного вчення.
Домінантною літературною течією XYIII сторіччя став реалізм. На протязі свого розвитку англійська література в XYIII сторіччі пройшла крізь три етапи. Перший період - раннє Просвітництво - тривав від "славетної революції" до кінця тридцятих років XYIII сторіччя. В цей період відбувається формування загальних принципів просвітницької ідеології. На цьому етапі характерно домінування поезії стилю класицизму, яскравим представником якого був Александр Поп. Разом з цим на початку XYIII сторіччя виникає нова прозаїчна література і проявляються правоописуючі есе Стиля та Адісона і перші реалістичні романи Дефо та Свіфта.
Другий період - зріле Просвітництво - тривав протягом 40-50-х років. В цей період стверджується домінування реалістичного соціально-побутового та навчального роману, представленого творами Річардсона, Філдінга та Смоллета.
Третій період охоплюює останні десятиріччя XYIII сторіччя. Він відмічений появою нового літературного напрямку- інтелектуалізму, головними представниками якого в галузі роману були Голдсміт та Стерн. Тоді ж досягає найвищого розквіту реалістична просвітницька драма (Шерідан).
Велика сатирична традиція англійської літератури пов'язана з творчістю Дж. Свіфта(1667-1745). Звертаючись до конкретних проблем дійсності, Свіфт трактував їх в філософському плані. Соціальна гострота та злободенність його творів поєднуються з великими узагальненнями. Сатира Свіфта має філософсько-політичний характер. Свіфт - майстер алегорії. "Алегорія ( грецьке - "allos" інший та "agoreno" - кажу) - конкретне зображення предмету або явища дійсності, що замінює абстрактне поняття або думку. Зелена гілка в руках людини вважалася алегоричним зображенням миру, молот був алегорією праці та ін. "…Алегорія як засіб зображення поетичної виразності широко використовується в художній літературі. Вона заснована на зближенні яищ за співвідносностю їх значущих сторін, якостей або функцій і відноситься до групи метафоричних тропів." [12, 257]. В цьому відношенні Свіфт продовжує одну з найважливіших традицій англійської літератури (Ленгленд, Беньян)
Використовуючи алегоричний засіб зображення, тобто, описуючи одне явище під виглядом іншого, Свіфт відштовхується від дійсності. Створені ним образи, інколи занадто фантастичні, описані ним чудові пригоди та мандри мають під собою досить реальну основу. Свіфт каже про звичайне, використовуючи незвичайні, відсторонені форми та образи. Його улюблений жанр - памфлет[2,144].
"Памфлет"( від англ. pamphlet- листок, который держат в руке) - витвір переважно гостросатиричного характеру, що висміює в різкій викривній формі політичний устрій в цілому, суспільне явище, програму і дії тої чи іншої партії, групи та інше. Як правило, памфлет викриває конкретних представників - лідерів, ідеологів, певні індивідуальності, носіїв типових рис та якостей конкретного явища. Остання обставина штовхає памфлетиста на шлях художньої типізації, яка, однак, сильно відрізняється від прийомів типізації, властивих іншим, близьким до памфлету, жанрам сатиричної творчості своєю документальністю, вірністю об'єктивному факту і обмеженістю власне художньої вигадки. Памфлет багатообразний. Політично класична публіцистика в ньому нерідко переплітається з інколи суто сатиричними засобами узагальнення і оцінки, вираженої в авторській іронії, гіперболізації та інших прийомах художнього осмислення та обробки матеріалу. Крім того, "памфлетність" в різній мірі властива іншим художнім творам, в яких подаються більш-менш легко розшифровувані портретні нариси та характеристики певних історичних постатей, сучасників, затавровується манера їхньої поведінки та ін.
Традиція класичного памфлету в зарубіжних літературах має багатовікову історію і пов'язана з іменами видатних гуманістів і просвітників Еразма Роттердамського ("Похвала глупості", 1509, вид.1511), Гуттена("Листи темних людей", 1515-1517), Мільтона, Свіфта("Казка про бочку", 1704; "Листи суконника", 1724) [12, 257]. Висновок Свіфта був такий: "Наше сторіччя гідне лише сатири".
"Сатира - від лат. satura - змішення; так визначався віршований жанр античності, в якому в вигляді пародій, послань, памфлетів та ін. розроблялася найрізноманітніша тематика" [12,257]. Визначення сатири довго залишалося, а моментами й залишається каменем спотикання для теорії літератури . Відправляючись від античності (хоча й в літературі античній прозаїчна сатира Лукіана суперечила цьому ) і особливо від риторичної поезії класицизму, традиційні теорії літератури розглядали сатиру як вид лірики, що включає в себе насмішку, знущання над тими чи іншими негативними явищами, гнівне осміювання їх. Однак, та обставина, що сатира, особливо епохи Відродження (Рабле, Сервантес та ін.), дає розгорнуту картину життя, змусила засумніватись в правильності і чіткості такого визначення.
Правильне розуміння сатири можливе лише з огляду на особливості її змісту та форми, тенденції їх історичного розвитку. Сатира, за визначенням Добролюбова, бореться проти "головного існуючого зла", вона повинна стати "грізним викриттям всього того, від чого відбуваються та розвиваються загальні народні негаразди та бідування" … Сатира викриває все старе, ідейно та історично приречене і зображує його внутрішню невідповідність, його незначимість, виражаючи нові потреби суспільного розвитку…
…Розквіт сатири не раз був пов'язаний з революційними заколотами в житті науки і людства, наприклад, з епохою Відродження (Еразм Роттердамський, Рабле, Сервантес та ін.), Просвіти (Свіфт, Вольтер, Дідро, Ліхтенберг та ін.) Літературна наука виробила розуміння сатири і як особливого роду літератури, і як принципу художнього зображення[12, 340]. Свіфт не був ані циніком, ані песимістом: недарма його так виводили з себе принципові негідники і безчесні союзники. Але всі його твори і вчинки були уроками моралі, зробленими для жадібних, суєтних та боягузливих; уроками тверезого мислення для фанатиків, пустобрехів та дурнів. І він знав заздалегідь, що зрозуміти його не захочуть або не зможуть. Мова в нього постійно йшла про конкретні події, пропонувалось щось конкретне; тому й був можливий якийсь успіх, хоча й тимчасовий [8, 41].Литература1. Алексеев М.А. Английская литература. Очерки и исследования. - Л.: Наука, 1991. - 479 с.
2. Аникин Г., Михальская Н.П.История английской литературы. М. : Высшая школа, 1985. - 528с.
3. Аникст А.История английской литературы. - М. : Учпедгиз, 1956.-
484с.
4. Гражданская З.Т. От Шекспира до Шоу. - М. : Просвещение, 1982. - 292с.
5. Всеобщая история литературы./Под ред. Корша. Т.3(1). - СПб.: Изд-во К.Риккера, 1888. - 884с.
6. Зарубежная литература / Н.И.Лапидус, Б.П.Мицкевич, В.М.Тимофеева, Л.Е.Тимошкова.- Минск: Изд-во БГУ им. В.И.Ленина, 1970. - 403с.
7. Левидов М.Путешествия в некоторые отдаленные страны. Мысли и чувства.Д.Свифта, сначала исследователя, а потом воина в нескольких сражениях. М.: Книга, 1986.- 287с.
8. Муравьев В. Джонатан Свифт. М. : Просвещение, 1968 - 412 с.
9. Основные произведения художественной литературы. Литературно-библиографический очерк. . - М.: Изд-во Всесоюзной книжной памяти, 1960- 598 с.
10. Свифт Дж. Памфлеты. - М.: Худож. лит., 1955.-334с.
11. Свифт Дж. Сказка бочки. Путешествие Гулливера. - М.: Правда, 1987.-489с.
12. Словарь литературоведческих терминов./Ред.- сост. Л.И.Тимофеев, С.В.Тураев.- М.: Просвещение, 1974.-"
|
|
