СодержаниеВведениеЗаконодавчо бідність в Україні не визначена, не існує і її офіційних критеріїв. 1999 року вперше за участю Держкомстату біло виконано комплексне дослідження цієї проблеми, яке відтепер виконується систематично.
За даними 1999 року бідними в Україні були 27,8 відсотка населення (13,7 мільйона), злиденними – 14,2 відсотка. Протягом 2008 року, всупереч очікуванням, пов’язаним з економічними зрушеннями, тенденції рівня життя та поширення бідності не змінилися – навпаки, і рівень, і глибина бідності навіть зросли.
Найтривожніший симптом – висока частка бідних серед працюючого населення. Близько 78 відсотків всіх бідних становлять сім’ї, де хоча б дин із дорослих працює. Така ситуація віддзеркалює процес постійного знецінення робочої сили протягом 2007-2008 років, що є типовою ознакою бідного суспільства. Майже чверть працюючих отримують заробітну плату нижче межі бідності.
При зайнятості обох батьків 26,1 відсотка сімей з дітьми (без пенсіонерів або інших непрацюючих дорослих) є бідними. Це є наслідком не лише низького рівня оплати праці, але й вкрай недостатньої соціальної підтримки сімей з дітьми. Про останнє свідчить, зокрема, багаторазове зниження співвідношення різних видів допоміг на дітей із середньою заробітною платою. Сім’ї з дітьми мають найбільший ризик збідніти, причому він прямо пропорційний кількості дітей до 18 років. Так, якщо рівень бідності серед сімей, з однією дитиною дорівнює 29,5 відсотка, з двома – 35,9, з трьома дітьми він зростає до 64,1, а з п’ятьма і більше – до 88,7 відсотка. Цей чинник особливо дається взнаки у сім’ях із дітьми до трьох років, де рівень бідності складає 44,1 відсотка.
Страждають від бідності і пенсіонери, 96% яких отримують пенсії нижче межі бідності. Більше третини населення від 55 до 70 років продовжує працювати. Водночас серед пенсіонерів є особи похилого віку, які вже не в змозі працювати. І ці люди, без сумніву, бідують. Особливо складним є положення самотніх пенсіонерів.
За останні роки спостерігається посилення регіональної диференціації доходів та рівня життя населення. Причому міжобласна диференціація у грошових доходах населення поглиблюється швидше, ніж розрив в економічному потенціалі. Найвищі рівні бідності характерні для південно-східних і південно-західних областей, де найменш поширені самозайнятість, особисте підсобне господарство, трудова міграція, тобто там, де населення недостатньо адаптувалося до нових соціально-економічних умов.
З метою допомоги малозабезпеченим верствам населення активно впроваджуються нові форми організації соціального обслуговування – паралельно із організацією перебування одиноких непрацездатних громадян похилого віку та інвалідів у будинках-інтернатах – запроваджуються альтернативні форми надомного обслуговування і надання адресної допомоги малозабезпеченим громадянам безпосередньо за місцем проживання. За останні роки з метою забезпечення комплексного соціального обслуговування, відділення соціальної допомоги вдома реорганізовано на територіальні центри соціального обслуговування пенсіонерів і одиноких непрацездатних громадян для організації комплексного надання соціальних послуг, різних видів грошової та натуральної допомоги малозабезпеченим пенсіонерам, інвалідам, одиноким непрацездатним громадянам, сім’ям з дітьми. Тепер у кожному районі функціонує така установка. Кількість територіальних центрів в Україні, порівняно із 1991 роком, зросла з 46 до 750. Цими установами надано соціальних послуг понад 550 тисяч пенсіонерам, інвалідам і одиноким громадянам похилого віку, які не можуть обходитися без сторонньої допомоги.
...Конституція України гарантує, а система соціального захисту населення забезпечує право на соціальний захист: “Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий прожиткового мінімуму.”
На виконання Указу Президента України від 13 листопада 1992 року №566/9”Про зміни в системі центральних органів державної виконавчої влади в Україні”, наприкінці 1992 – початку 1993 років систему соціального забезпечення в Україні почали поступово реорганізовувати у систему соціального захисту населення. Необхідність у створенні нової системи, яка б займалася біль широким спектром соціальних проблем, соціального захисту населення виникла в умовах соціального і економічного розвитку незалежної України, переходу до ринкових відносин...Литература
|
|
